Our Patron Saint

Місяця квітня на 23-й день

Було це, коли скіпетри Римського царства недостойно прийняв Диоклитіян нечестивий, який вельми віддавався нечестивому ідолослужінню, а насамперед шанував дуже Аполлона чарівного, наче ясновидця. Біс-бо в бездушному тому ідолі жив, давав відповіді тим, хто запитував, брехливо пророкуючи про майбутнє, — ніколи ж не збувалися його пророцтва. Якось, коли спитав Диоклитіян Аполлона того про щось, така була відповідь від біса: «Не можу провіщати майбутнє, бо перепони мені чинять праведні люди на землі, і через них брешуть чарівні в капищах триноги, забирають-бо праведні нашу силу». Отож Диоклитіян питав жерців: «Хто праведний на землі, через кого бог Аполлон пророкувати не може?» Жерці ж відповідали: «Християни праведними є». Те чувши, Диоклитіян гніву і люті на християн сповнився і гоніння на них, яке вже було зупинилося, підняв знову. І зразу меч свій катівський на праведних, невинних і непорочних людей Божих послав з наказом убивати у всі сторони землі своєї. І видно було тоді в'язниці, в яких не було перелюбників, і розбійників, і тих, що сором чинили, а були ті, що Бога істинного ісповідували. Було видно, як попередні звичні види мук відкидали як гірші, инші ж, нові, лютіші, винаходили, ними ж щодня багато християн мучено було повсюди. От з усіх сторін, а найбільше зі східних, до царя принесено листи, багатьох наклепів на християн сповнені, що повідомляли, наче наказ його ні за що не мають ті, що християнами називаються, і кількість їхня незліченна, настільки-бо примножилися, що треба або залишити їх у своїй перебувати вірі, або раттю на них ополчитися. Тоді цар прикликав звідусіль антипатів та ігемонів, намісників своїх, на раду до себе в Никодимію: князів, і боярів, і весь сенат свій зібравши, відкрив свою лють на християн і наказував, аби кожен на свій розум дав раду щодо тої справи. Багато хто багато що говорив, врешті сам кат таку виблював отруту, що нема нічого чеснішого й потрібнішого, ніж давніх батьківських шанувати богів. Усім же, що погодилися з його радою, сказав знову: «Якщо так усі розумієте й усім серцем виправити хочете, і моєю любов'ю до себе дорожите, постарайтеся всіляко християнську, богам нашим неприємну віру з усього нашого царства винищити. Щоб легше вам було те здійснити, я всіма силами помагати вам буду». І всі те царське слово прийняли і похвалили, проте Диоклитіянові й сенатові захотілося вдруге і втретє щодо того на раду зійтися і народові те сповістити — тоді й затвердити обов'язковим той наказ.

У той час серед воїнства римського був дивний Христовий воїн Георгій святий, родом із Каппадокії, християнських знаних батьків син, змалку благочестя навчений. Він у дитинстві своєму втратив батька — той помер мученицьким подвигом за Христа. Мати ж його переселилася з ним у Палестину, звідти-бо була родом і мала там багато надбань і спадку. Коли віку дорослого дійшов Георгій, з лиця вродливий, і тілом міцний, і мужнім виявився, до війська його взяли і тривуном над воїнами відомого полку поставили. Добре у битвах свою виявляв хоробрість, комитським і воєводським саном від царя Диоклитіяна був вшанований — раніше, ніж довідалися, що він християнин, у двадцятий рік віку його, коли померла вже в Господі мати його. І коли ту катівську на винищення християн раду провадили, Георгій святий при царі був. У перший день про таку на християн лють нечестивих довідавшись і зрозумівши, що рада їхня неправедна ніяк змінитися не може, вирішив, що час той добрий йому на спасення. І зразу все, що при собі мав: золото, срібло й одяг, — роздав убогим, рабам, що були при ньому, свободу дарував, а про инші маєтки, що в Палестині, і про рабів заповів, аби перше тим, що не мають, роздали, других же звільнили. І на третій день, коли нечестивий цар і нечисті його князі криваву свою раду вбивати невинних християн неправедно утвердили, мужній Христовий воїн святий Георгій, усілякий страх людський відкинувши, а єдиним утверджуючись Богом і Його лише страх у собі маючи, став посеред нечестивого й беззаконного того великого соборища, лицем світлий і мужній розумом, і так почав до них говорити: «Доки, о царю, і ви, князі і радники, що маєте керувати добрими законами і праведними судами, будете лють вашу на християн піднімати, примножувати несамовитість вашу, закони беззаконні утверджувати й суди неправедні видавати на неповинних, і людей, які нікого ж не образили, гонити й мучити? До свого, у якому самі безумствуєте, нечестя примушуєте тих, що добре навчилися благочествувати. Ідоли ваші не є богами, не є. Не зваблюйтеся брехнями, Христос — один Бог, і Він Господь у славі Бога Отця. Усе було Ним і Духом Його Святим усе сталося. Тому або самі пізнайте істину і навчіться благочестя, або тих, що знають істину і благочестя, не бентежте безумством своїм». Таким словам Георгієвим і несподіваному його дерзновенню здивувавшись, усі очі на царя звернули, хотіли чути, що йому на те відповість. Цар же, наче вражений чи громом оглушений, сидів мовчки і гнів у собі стримував, дав знак одному, що сидів з ним, другові своєму на ім'я Магнентій, саном антипатові, щоб Георгієві відповів. Магнентій же, святого ближче до себе прикликавши, сказав: «Хто на таке дерзновення і красномовство тебе наставив?» Відповів святий: «Істина». Сказав Магнентій: «І яка є та істина?» Відповів Георгій: «Істина — сам Христос, якого переслідуєте». Сказав Магнентій: «Тому й ти є християнином?» Відповів Георгій святий: «Я — раб Христа, Бога мого, і, на Нього уповаючи, посеред вас добровільно став, аби свідчити про істину». Тими словами святого зрушилося на галас сонмище те, й одні одним говорили, безладний чути було галас і крик, як же звично за такої кількости людей. Тоді Диоклитіян наказав проголошувачам мовчати, очі свої на святого звернув і, впізнавши його, так до нього мовив: «Я й раніше дивувався твоїй доброродності, о Георгію. Ріст твій і хоробрість мав за чести достойні, немалими тебе вшанував санами. І нині, хоч і не на користь свою красномовиш, проте, люблячи розум твій і мужність, корисне тобі, як батько, раджу і переконую тебе, аби не позбувався ти слави воїнської і чести сану твого і щоб не віддавав цвіту юности своєї на муки непокірністю своєю, але богам жертву принеси — і більшу від нас честь приймеш». Святий же Георгій відповів: «Якби ти краще сам, царю, через мене пізнав істинного Бога і приніс любу Йому жертву хвали, кращого би Він тебе удостоїв царства безсмертного. Бо те царство, яким ти нині насолоджуєшся, непостійне, суєтне і швидко гине. Тому й те, що походить від нього, — тимчасове, ніякої користи не приносить тим, хто приймає його, ніщо з того не зможе послабити моє до Бога мого благочестя, і ніякий вид мук не злякає душу мою, не похитне розуму мого». Коли це святий говорив, цар гнівом весь охоплений був і не дав йому закінчити слів його — звелів зброєносцям, що там стояли, списами вигнати із сонмища Георгія і вкинути до темниці. Коли вони швидко виконували наказане, спис один, торкнувшись тіла святого, перетворився із залізного на оловоподібний, зігнувся-бо, наче олово, уста ж мученикові сповнені були хвали Богові.

Коли воїни ввели мученика до темниці, на землі простягли його горілиць, ноги в колодки забили і камінь великий на груди йому поклали — так-бо наказав кат. Святий же, те терплячи, ненастанно дяку віддавав Богові, аж до наступного дня. Коли настав день, цар знову на допит мученика прикликав і, бачивши його тягарем каменя пригніченим, спитав його, кажучи: «Чи розкаявся ти, Георгію, чи ще перебуваєш у непокорі своїй?» Святий же, пригнічені каменем груди маючи, ледве міг говорити, сказав: «Чи вважаєш, о царю, що в таке мене знемагання привів, що аж через таку малу муку маю відвернуся від віри моєї? Швидше ти знеможеш, мучачи мене, аніж я, мучений». Тоді Диоклитіян звелів принести колесо катівське велике, під ним були влаштовані дошки, повні настромлених у них гострих цвяхів, подібні до мечів, рожен, ножів, було ж те залізо одне просте, инше криве, гачкоподібне. До того колеса звелів нагого мученика прив'язати і, обертаючи колесо, зрізати все тіло його тим гострим залізом, під колесом в дошку набитим. Коли так святого мучили, на частини розтинали і, наче палицю, ламали, терпів доблесно. І спершу в муці тій великим до Бога голосом молився, тоді мовчки в собі дякував Господові, ніякого не випустив стогону, але наче спав і без чуття перебував. Цар же, думаючи, що мученик помер, радів, похвалив богів своїх і крикнув, кажучи: «Де є Бог твій, Георгію? Чому тебе не забрав з такої муки?» Звелів його як мертвого з колеса відв'язати, а сам пішов до жертовника Аполлонового. І раптом захмарилося, і грім був страшний, і багато людей чуло голос зверху, що говорив: «Не бійся, Георгію, Я з тобою». І незабаром було сяйво велике й незвичне, і ангел Господній в подобі юнака прекрасного явився світлоносний, при колесі став, лицем виблискуючи, руку на мученика поклав. «Радій», — сказав йому. І ніхто не смів підійти до колеса й до мученика, доки того, що явився, було видно. Коли ж він невидимим став, мученик зійшов сам із колеса: ангел Божий його відв'язав і рани зцілив, і став він тілом цілий, здоровий, дякуючи Богові і прикликаючи Господа. Те бачивши, воїни жахом великим і нерозумінням були охоплені й побігли сповістили цареві, що в капищі був при здійснюванні ідолам нечистим служби. Пішов же за воїнами і святий Георгій і перед царем у капищі став. Бачивши його, цар спершу не повірив, що то Георгій, але подумав, що то инший хтось, на Георгія подібний. Тоді ті, що близько царя стояли, уважно до мученика приглядаючись, пізнали, що то сам Георгій. Ще ж і сам мученик голосно возвав: «Я — Георгій». І всі були вражені і, не розуміючи, мовчали довго. Двоє ж із мужів, що там стояли, преторською честю вшановані, Анатолій і Протолеон, які раніше були оглашені в християнську віру, дивне те чудо бачивши, цілком у Христовій утвердилися вірі і возвали, кажучи: «Один Бог великий й істинний — Бог християнський!» І зразу цар звелів їх узяти і без усілякого допиту за град вивести і мечем потяти. Й инших багато у Христа тоді повірило, але таїли в собі віру, не сміючи визнати через страх, І цариця Олександра, яка там-таки в капищі була й мученика, що чудесно зцілився, бачила і про явлення ангельське чула, істину пізнала. Її ж, коли хотіла зі сміливістю Христа визнати, єпарх стримав і швидше, ніж довідається цар, у дім відвести її звелів. Диоклитіян, що зло чинив, ніякого добра зробити не міг — звелів Георгія святого вкинути в яму кам'яну негашеного вапна і в ньому закопати його до трьох днів. Святий же, ведений туди, голосно молився до Господа, кажучи: «Спасе тих, що сумують, притулку гнаним, надіє тих, що втратили надію, Господи, Боже мій, почуй молитву раба Твого і зглянься наді мною, і помилуй мене, і звільни мене від підступів супротивника, і подай мені аж до кінця ісповідання Імени Твого святого зберегти незмінно. Не покидай мене, Владико, через гріх мій, щоб ніколи не сказали вороги мої: «Де Бог його?» Покажи силу свою і прослав Ім'я своє у мені, негідному рабі Твоєму. Пошли ангела свого, недостойности моєї охоронця, Ти, що піч вавилонську в росу перетворив і святих своїх отроків неушкодженими зберіг, Господи, благословенний Ти навіки. Амінь». Коли так помолився і все тіло своє знаменням хресним загородив, зійшов у яму, радіючи і славлячи Бога. Слуги ж, за велінням, закопали його зв'язаного там, у вапні негашеному, і повернулися. Третього ж дня звелів цар кості мученикові з ями вапняної викинути, думав-бо, що згорів той у вапні. І коли слуги пішли й вигребли вапно, знайшли святого, понад надію, цілого, живого і здорового. Він розв'язаний стояв, лицем світлий, руки ж вгору простер і дякував Богові за всі Його благодіяння. Слуги ж і люди, що при тому були, вражені стояли від жаху й подиву і єдиними устами Бога Георгієвого прославляли, великим його називаючи. Довідавшись про те, Диоклитіян зразу святого перед собою поставити звелів і дивувався вельми, кажучи: «Звідки в тобі, Георгію, така сила і якими чарами так влаштовуєш, скажи нам? Думаю, що на показання хитрощів волхвівських віру в Розп'ятого вдаєш, щоб усіх дивувати своїми чарами і через них великим себе показати». Відповів святий: «Я сподівався, о царю, що навіть уст відкрити не зможеш на ображання Всесильного Бога, для якого ж усе можливе і який чудесно визволяє від бід тих, хто уповає на Нього. Ти ж, зваблений дияволом, у таку глибину блуду і загибель зісковзнув, що чуда Бога мого, які ваші очі бачили, волхвуванням і чарами називаєш. Плачу-бо через вашу сліпоту й окаянними вас називаю. І недостойними моєї відповіді вас вважаю». Тоді Диоклитіян звелів принести взуття залізне, яке довгі цвяхи в собі зісподу мало, і, його розжаривши, обидві ноги мученикові взув і, б'ючи його, гнав аж до в'язниці. Коли в такому взутті мученика гнали, насміхався з нього кат, кажучи: «Який швидкий скорохід Георгій, дуже швидко біжиш, Георгію». Мученик же, так люто волочений і жорстоко битий, сказав до себе: «Біжи, Георгію, щоб встигнути, так-бо біжиш, немов на непевне». Тоді, прикликаючи Бога, сказав: «Зглянься з небес, Господи, і побачиш труд мій, і почуєш стогін закованого раба Твого, бо примножилося ворогів моїх і ненавистю неправедною зненавиділи мене за ім'я Твоє святе, але Ти сам зціли мене, Владико, бо збентежилися кості мої, і дай мені терпіння до кінця, щоб ніколи не сказав ворог мій: «Укріпився я на нього». Так молячись, ішов у темницю. У неї вкинений, знемагав від ран тілом, ноги дуже зранені мав, але не знемагав духом, цілий-бо день той і цілу ніч не переставав дяку й молитви возсилати Богові. І від ран, Божою допомогою, прийняв тієї ночі зцілення — здоровий став ногами, як же й цілим тілом. Наступного дня поставили його перед царем на місці людному, де був із царем весь синкліт, і коли побачив цар мученика, що добре ходив, не накульгував на ногу, наче ніколи ран не мав, з великим подивом сказав до нього: «Що таке, Георгію? Чи добре тобі було взуття?» Відповів святий: «Так, добре». Сказав цар: «Відкинувши дерзновення, покірний будь і лагідний. І, відкинувши хитрощі чарів, підійди і принеси жертви милостивим богам, аби не втратити солодкого цього життя в багатьох муках». Відповів Георгій святий: «Які ви безумні! Силу Божу волхвуванням називаєте, у звабі бісівській безсоромно гордитеся». Диоклитіян-бо, гнівним оком поглянувши і жорстоким голосом закричавши, перервав слова мученика і звелів тим, що стояли, бити в уста святого, щоб «навчився, — казав, — як царям докоряти». Тоді звелів воловими жилами бити доти, допоки не було видно, що плоть його з кров'ю до землі прикипіла.

Коли так великомученика Георгія люто мучили, ніяк не змінив світлости лиця свого. Те дивувало царя дуже, казав до тих, що біля нього були: «Справді, це діло не мужности і не сили в Георгії, а чарівних хитрощів». І сказав Магнентій до царя: «Є тут один муж, у волхвуваннях вправний, якщо його звелиш прикликати, скоро переможений буде Георгій, покориться велінню твоєму». І зразу прикликали того волхва, став перед царем, і сказав до нього Диоклитіян: «Що поганий цей чоловік Георгій тут зробив, очі всіх, що тут стоять, бачили, як же те зробив, ви лише знаєте, у хитрощах тих вправні. Або його волхвування переможи і зруйнуй і нам покірним його зроби, або чарівною отрутою скоро знищ його з життя цього, щоб від якої навчився хитрости, від подібної їй смерть прийняв, — для того й дав йому я жити дотепер». Волхв же виконати все до завтрашнього дня обіцяв. Було ж тому волхвові ім'я Атанасій. Цар звелів пильнувати мученика в темниці і встав із судилища. А святий, увійшовши до темниці, прикликав Бога, кажучи: «Покажи, Господи, милість свою на мені і виправ кроки мої до Твого ісповідання, і закінчи шлях мій у вірі своїй, щоб у всіх прославилося Ім'я Твоє пресвяте».

Коли ж настав ранок, знову сів цар на судищі, на місці високому, аби всі бачили. Прийшов і Атанасій-волхв, гордий зі свого мудрування, несучи й показуючи цареві і всім, що там стояли, якийсь чарівний напій у різних посудинах. І сказав до царя: «Хай нині приведуть сюди засудженого того, і побачить дію наших богів і моїх чарів силу». Взявши одну посудину, сказав: «Якщо хочеш, о царю, щоб той безумний у всьому тебе слухав, дай йому, хай вип'є пиття». Знову, другу посудину взявши, сказав: «Якщо хоче суд твій гірку смерть його бачити, хай це вип'є». І зразу, за наказом царевим, святого Георгія поставили перед судом тим. І сказав до нього Диоклитіян: «Нині твої, Георгію, усі волхвування зруйнуються і припиняться». І звелів насилу напоїти його чарівним питтям. Святий же без вагання випив — стояв без шкоди, радіючи і насміхаючись із бісівської напасті. Цар же, несамовитіючи гнівом, звелів і другим трунком, отрути смертельної наповненим, напоїти його насилу. Святий же, не чекаючи, коли змусять його, сам взяв посудину добровільно й випив отруту смертоносну — і стояв без шкоди, допомогою благодаті Божої збережений від смерти. Здивувався цар зі всім синклітом, також і волхв Атанасій стояв наче вражений, дивуючись і не розуміючи. Тоді за якийсь час сказав цар до мученика: «Доки нас дивуватимеш, о Георгію, діяннями своїми? Доки не казатимеш нам правди, якими чарівними підступами нехтуєш завданими тобі муками ані смертоносним не пошкодився напоєм? Скажи по правді все нам, хочемо тебе покірно вислухати». Тоді блаженний Георгій відповів: «Не думай, о царю, що людською думкою нехтуємо муками, але прикликанням Христа і Його силою. Уповаючи на Нього, ні за що маємо всі муки, за таємною Його наукою». Сказав Диоклитіян: «Яка є Христа твого таємна наука?» Святий же Георгій сказав: «Той, хто знає вашу злість, що змагає до гіршого, своїх слуг навчив не боятися тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть. І «волосина, — казав, — з голови вашої не впаде, і коли щось смертельне вип'єте, не пошкодить вам». Чуй же, о царю, це є неоманлива Його для нас обітниця, яку тобі коротко виявляю: «Той, хто вірить, — казав, — в Мене, і діла, які Я роблю, робитиме». Сказав Диоклитіян: «І які Його діла, як ви кажете?» Відповів святий: «Сліпих просвічувати, прокаженних очищати, кривим ходіння, глухим слух подавати, духів нечистих виганяти, мертвих воскрешати — ці і їм подібні діла є Христові». Цар же, звернувшись до Атанасія-волхва, сказав: «Що ти на це скажеш?» Відповів Атанасій: «Дивуюся, як із лагідности твоєї насміхається, неправду каже, сподіваючись уникнути державної руки твоєї. Ми-бо, що великими благами від безсмертних богів наших щодня насолоджуємося, ще ніколи не бачили, аби когось мертвого вони воскресили. Цей же, на чоловіка мертвого покладаючись і розіп'ятого тримаючись Бога, свідчить про Нього як про діяча великих діянь. А тому що перед усіма нами ісповідає, що Бог його такі чуда робить і що віруючі в Нього прийняли від Нього неоманливу обітницю, що робитимуть таке ж, що й Він, хай воскресить мертвого перед тобою, царю, і перед усіма нами — тоді й ми Богові його як тому, що багато може, покоримося. Ось видно недалеко гріб, у ньому декілька днів тому поклали мерця, його ж я, коли живим він був, знав. Якщо Георгій воскресить його, справді нас переможе». Здивувався цар такій Атанасієвій раді, гріб же був великий на відстані десь півмилі від судища, відбувався-бо суд той у театрі, який був при воротах градських, і видно було гріб отой за градом, бо звичай був в еллінів не у граді, але за ним ховати мертвих. Наказав тому цар мученикові, щоб, на показ сили Бога свого, воскресив мертвого. А Магнентій-антипат просив царя, аби звільнений був із пут Георгій. І коли був розв'язаний святий, сказав до нього Магнентій: «Нині, Георгію, покажи чудесні Бога твого діла і всіх нас до віри в Нього приведеш». Сказав йому святий: «Бог мій, який створив все з нічого, сильний через мене, раба свого, мертвого цього воскресити. Але ви, через те що потьмарився розум ваш звабою, розуміти істину не можете. Проте задля людей, які тут стоять, вчинить Бог мій те, що ви, випробовуючи, просите. Щоб не зараховували ви того до волхвування, — ось волхв перед усіма вами правдиво свідчив, що жодне волхвування ані сила будь-якого бога не може ніколи воскресити мертвого. Тому перед лицем усіх, що навколо стоять, і щоб почули всі, прикличу Бога мого». Те мовивши, схилив коліна свої і довго молився до Бога зі сльозами. Тоді, вставши, голосом великим знову помолився, кажучи: «Боже віків, Боже милостей, Боже всіх сил всемогутній, не осором тих, що уповають на Тебе. Господи Ісусе Христе, почуй мене, смиренного раба свого, у годину цю. Ти чув святих апостолів своїх на кожному місці, у всіх чудах і знаменнях, дай роду цьому лукавому знамення прохане і воскреси мертвого, що лежить у гробі, на осоромлення тих, що відрікаються від Тебе, на славу ж Твою, і Твого Отця, і Пресвятого Духа. Владико, покажи тим, що стоять тут, що Ти Бог один по всій землі, хай пізнають Тебе, Господа всесильного, і Твоєму знаменню всі покоряться, і Твоя слава навіки. Амінь». Коли ж вимовив «Амінь», зразу був шум великий і землетрус, що всі налякалися вельми. Тоді верх гробу і накриття на землю упали, і гріб розкрився, мертвий же встав живий, і вийшов із гробу, коли всі дивилися й мертвіли зі страху. Зразу ж почався галас великий серед людей, багато хто радів і Христа як великого Бога славив. А цар же й ті, що з ним, жаху і невірства сповнені, спершу говорили, що Георгій — волхв великий, не мертвого, але духа якогось і привида з гробу викликав на звабу глядачів. Тоді пізнавши, що то не привид, але справді з мертвих, прикликанням Христового імени, воскреслий чоловік, прибігли до Георгія і від нього не відходили, не розуміли, були наче у великому потрясінні й зовсім не відали, що робити, мовчали. Атанасій же підбіг, впав до ніг святого, визнаючи Христа всесильним Богом. І просив мученика, аби пробачив йому сподіяні в невіданні прогрішення. Через довгий час Диоклитіян звелів народу замовкнути, почав говорити так: «Бачили звабу, о мужі? Чи бачили злість і лукавство волхвів цих? Найнечестивіший цей Атанасій, подібному до себе волхвові помагаючи, не отруту дав йому випити, але якісь чари, що помагали йому на звабу нашу. Чоловіка того живого чарами зробили наче мертвим і чарами перед очима нашими підняли його, ніби з мертвих воскресили». Те мовивши, звелів Атанасієві і чоловікові, що воскрес із мертвих, без усілякого допиту відтяти голови, а святого мученика Христового Георгія тримати в темниці в путах, поки від народних справ не звільниться і що робити з мучеником не подумає. Святий же Георгій, увійшовши до темниці, радів духом і дякував Богові, кажучи: «Слава Тобі, Владико, що не осоромив тих, що уповають на Тебе. Дякую Тобі, що помагаєш всюди, бо більші щодня благодіяння являєш мені і недостойність мою благодаттю своєю прикрашаєш. Сподоби ж мене, Боже, Боже мій, скоро побачити славу Твою, осоромивши диявола до решти».

Коли сидів святий великомученик Георгій у темниці, ті, що через чуда, від нього зроблені, у Христа повірили, приходили до нього, даючи сторожі золото. І припадали до ніг його, наставлялися від нього на святу віру, і, хто був хворий, приймав зцілення недугам своїм, зцілював-бо їх прикликанням імени Христового і знаменням хресним, йшло-бо до нього в темницю багато людей. Серед них був муж один на ім'я Гликерій, простий орач, трапилося його волові одному впасти згори в провалля, і розбився віл той на смерть. Чув же Гликерій про святого, побіг до нього, плачучи за волом своїм. А святий тихо усміхнувся, сказав до нього: «Йди, брате, радіючи, Христос мій оживив вола твого». Той же, повіривши без вагань словам мучениковим, пішов і знайшов вола живого, за словом святого. Зразу тому, анітрохи не чекаючи, повернувся до мученика і, посеред града вибігши, великим возвав голосом: «Великий воістину Бог християнський!» Схопили його воїни, які трапилися там, цареві про нього сповістили. Диоклитіян же сповнився гніву, ані бачити його не хотів, звелів без допиту зразу за градом відтяти йому голову. Гликерій же, радіючи, наче на бенкет закликаний, поспішав на смерть за Христа, випереджаючи воїнів, і великим голосом прикликав Христа Бога, молячи, щоб пролиття крови його прийняв йому замість хрещення, і так помер. Тоді деякі зі синкліту сповістили цареві, що Георгій, сидячи в темниці, бентежить люд: багатьох-бо, відвертаючи від богів, до Розп'ятого приводить, і чарами чудодіє, і всі біжать до нього. І вирішили, аби знову на допит його вивести. Коли не покається і до богів не навернеться, то на смерть засудити швидко. Цар же, Магнентія-антипата прикликавши, звелів на ранок приготувати судилище при Аполлоновому капищі, аби прилюдно допитати мученика. Тої ночі молився святий Георгій у темниці, трохи задрімав і побачив Господа, що явився йому уві сні, рукою своєю підіймав його і, обіймаючи, цілував і поклав йому на голову вінець, кажучи: «Не бійся, але дерзай, ось-бо зі Мною царювати сподобишся. Не знемагай тому, але, швидко до Мене прийшовши, приготоване для тебе прийми». Збудився ж святий і, Богові з радістю подякувавши, сторожа темничного до себе прикликав і попросив його, кажучи: «Одної цієї благодаті прошу в тебе, брате: звели увійти сюди до мене слузі моєму, маю йому сказати дещо». Коли звелів сторож, увійшов слуга, за темницею-бо стояв невідступно і діяння святого і слова з усілякою уважністю записував. Увійшовши ж, поклонився до землі панові своєму, що в путах сидів, і ліг при ногах його на землі, заплакав. Святий же, піднявши його, радіти серцем звелів і сповістив йому видіння своє, мовивши: «Дитино, скоро мене Господь покличе до себе, ти ж після мого з життя цього відходу, взявши це моє смиренне тіло із заповітом моїм, його ж перед подвигом своїм я написав, віднеси з Божою допомогою у дім наш, що в Палестині, і все, що я заповів, виконай. Май же страх Божий і безсумнівну в Христа віру». Коли той все наказане виконати обіцяв і багато плакав, обняв його святий з любов'ю і, останнє давши цілування, відпустив з миром. Зранку, коли сходило сонце, сів цар на судищі і, святого мученика перед собою поставивши, почав з ним лагідно говорити, стримуючи в собі гнів свій. Говорив же: «Чи не здається тобі, Георгію, що я, сповнений любови до людей і милости, дотепер тебе добрим серцем терплю? Свідками мені всі боги, що вельми шкодую юність твою через красу, що в тобі цвіте, і розум, і мужність. І хотів би тебе обітником царства мого мати, і другого тебе мати за честю, якщо б ти захотів до богів навернутися. Скажи-бо нам, що ти про це думаєш». Сказав святий Георгій: «Годилося, о царю, таку твою до мене милість спершу явити, а не так гнівно на мене лютувати». Такі мученикові слова з насолодою послухавши, цар зразу сказав: «Якщо захочеш мені, як батькові, з любов'ю підкоритися, за всі муки, які витерпів, багатьма тобі відплачу почестями». Сказав Георгій святий: «Якщо хочеш, о царю, увійдімо всередину храму, аби побачити богів, яких ви шануєте». Вставши ж, цар із поспіхом і радістю пішов у храм Аполлонів, зі всім синклітом і народом, ведучи зі собою почесно й Георгія святого. Народ же взивав, хвалячи царя, богам же своїм силу й перемогу зараховував. Коли ж увійшли, і було довге мовчання, і жертва приготована, — усі дивилися на мученика, сподіваючись, без сумніву, що принесе богам жертву. Святий же підійшов до ідола Аполлонового і, руку до нього простягнувши, бездушного, наче живого, спитав, кажучи: «Чи ти хочеш від мене жертву, як бог, прийняти?» Те сказавши, святий знамення хресне зобразив. Біс же, що в ідолі жив, такий голос випустив: «Я не бог, не бог, і ні один з подібних мені не є богом, один лише є Бог, Він, якого ж ти проповідуєш, ми ж із ангелів, що служили Йому, а стали апостатами і, заздрістю одержимі, зваблюємо людей». Святий же знову до нього сказав: «Як-бо ви тут смієте перебувати, коли прийшов сюди я, служитель істинного Бога?» Коли це святий сказав, шум якийсь, і звук, і голос плачу з ідолів виходив, тоді раптом усі, впавши на землю, розбилися. Тому зразу жерці і багато з людей, як несамовиті, з великою люттю на святого кинулися і, б'ючи його і в'яжучи, кричали до царя: «Страть волхва цього, о царю, згуби його, перш ніж він нас погубить!»

Коли такий крик і збентеження діялися і вістка про те по цілому граді розійшлася, цариця Олександра, яка доти в собі віру Христову приховувала, не могла більше її таїти, поспішила туди, де святий великомученик Георгій був. Бачивши ж народний бунт, мученика, якого зв'язаного тримали, здалеку побачила, та не могла до нього прийти через людей і почала голосно звати, кажучи: «Боже Георгієвий, поможи мені, бо Ти один всесильний!». Коли трохи затих галас людей, звелів Диоклитіян поставити мученика перед собою. Від сильної злости на біснуватого був подібний, сказав до святого: «Чи таку дяку за мою до тебе милість віддав ти, о найгірша голово? Чи так богам жертвувати звик?» Відповів йому святий Георгій: «Так звик шанувати богів своїх, о безумний царю! Посоромся надалі, таким богам спасення своє приписуючи, які ані собі помогти не можуть, ані Христових рабів присутність стерпіти». Коли це святий сказав, цариця насередину вийшла, Христа як Бога істинного перед усіма сміливо визнала, ще ж і до ніг мученикових припала, катівське обплювавши безумство, докоряючи богам і тих, що їм поклоняються, проклинаючи. Цар же, з великого подиву вражений, бачив дружину свою, яка з такою сміливістю Христа славила, і ідолів нищила, і припадала до ніг мученикових. І сказав до неї: «Що тобі, Олександро, що до волхва цього і чарівника приєдналася настільки безсоромно, богів відкидаючи?» Вона ж відвернулася від нього ані не дала йому відповіді. Диоклитіян же більшої злости сповнився, більше не допитував ні Георгія, ні цариці, але зразу смертний на обох дав вирок такий: «Найзлішого Георгія, який галилейцем себе ісповідує, богів же і мене багато ображав, разом з Олександрою-царицею, яка розтлилася волхвуванням його і з йому подібним безумством богам докоряє, мечем посікти наказую». Зв'язаного, вивели за град, тягнучи з ним і найблагороднішу царицю, яка усім серцем йшла за ним, молилася в собі до Бога, устами ворушачи й на небо часто поглядаючи. І коли досягли якогось місця, знемогла цариця тілом і попросилася, щоб трохи сісти. Сівши ж, схилила голову до стіни й передала дух свій Господові. Мученик же Христовий Георгій, те бачивши, прославив Бога і з великою радістю йшов, молячись до Господа, щоб і його шлях закінчився добре. Коли ж наблизилися до названого місця, де потятий мав бути, підняв голос свій, молячись так: «Благословенний Ти, Господи, Боже мій, бо не передав мене тим, хто шукає мене, аби зловити, зубам їхнім, і не потішив ворогів моїх через мене, і визволив душу мою, як птаху із сітей ловців. Почуй же мене і нині, Владико, і стань переді мною, рабом своїм, в останню цю годину, і визволи душу мою від підступів повітряного князя, ратника великого і від духів його нечистих. Не май же за гріх тим, що грішили супроти мене в невіданні своїм, але прощення і любов свою їм подай, щоб і вони, пізнавши Тебе, отримали частку у Твоєму царстві з вибраними Твоїми. Прийми ж і мою душу з тими, що добровгодили Тобі від віку. Відпусти все, що у віданні і невіданні я згрішив. Згадай, Владико, тих, що прикликають прекрасне ім'я Твоє, бо благословенний Ти й препрославлений навіки. Амінь». Коли ж так помолився, з радістю схилив під меч свою голову, і стратили його у двадцять третій день місяця квітня, добре ісповідання закінчив, шлях завершив і віру непорочною зберіг, тому ж і має відкладений для себе вінець правди. Таке великих подвигів хороброго воїна торжество, таке його на ворогів ополчення і славне подолання, так подвизався, нетлінного і вічного вінця сподобився. Його ж молитвами і ми частки праведних і праворучстояння нехай сподобимся у день другого Приходу Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж належить всіляка слава, честь і поклоніння навіки-віків. Амінь.

https://www.truechristianity.info/ua/books/saints_ua_08/saints_ua_08_023.php

https://prayer-service.pp.ua/gregorian/#20250423&liturgy

On the 23rd day of the month of April

This took place when the scepters of the Roman Empire were unworthily taken up by the impious Diocletian, who devoted himself greatly to godless idol worship and, above all, greatly revered the magical Apollo as a soothsayer. For a demon dwelt in that lifeless idol and gave answers to those who questioned it, falsely prophesying about the future—yet its prophecies never came to pass.

Once, when Diocletian asked that Apollo about something, this was the demon’s reply:
“I cannot foretell the future, because righteous people on earth hinder me; because of them the magical tripods in the temples lie, for the righteous take away our power.”

Then Diocletian asked the priests, “Who are the righteous people on earth, because of whom the god Apollo cannot prophesy?”
The priests replied, “Christians are righteous.”

Hearing this, Diocletian was filled with anger and fury against the Christians, and he raised up once again the persecution against them, which had already begun to subside. At once he sent forth his executioner’s sword against the righteous, innocent, and blameless people of God, with orders to kill them throughout all parts of his land. And then it could be seen that the prisons held no adulterers, robbers, or shameful criminals, but only those who confessed the true God. It was seen how the former, customary kinds of tortures were cast aside as too mild, while others—new and more cruel—were devised, by which many Christians were tortured everywhere each day.

Then from all sides, and especially from the eastern regions, letters were brought to the emperor, full of many slanders against the Christians, reporting that those called Christians paid no heed at all to his commands, and that their numbers were countless, having multiplied so greatly that it was necessary either to leave them to remain in their faith or to rise up against them with armed force.

Then the emperor summoned from everywhere his prefects and governors, his provincial rulers, to a council in Nicomedia. Having gathered princes, nobles, and his entire senate, he revealed his wrath against the Christians and commanded that each one give counsel, according to his own understanding, concerning this matter. Many spoke many things, but in the end the executioner himself spewed forth such poison, saying that there was nothing more honourable or more necessary than to honour the ancient gods of their fathers.

To all who agreed with his counsel, he then said again:
“If you all think this way and truly desire to set matters right, and if you value my favour toward you, strive by every means to wipe out from our entire empire the Christian faith, which is displeasing to our gods. To make this easier for you, I will help you with all my power.”

And all accepted and praised the emperor’s word. Nevertheless, Diocletian and the senate desired to meet again a second and a third time in council about this matter, and to announce it to the people—then to confirm this command as binding.

At that time, among the Roman army there was a remarkable warrior of Christ, the holy George.
He was from Cappadocia, the son of well-known Christian parents, and from childhood he had been taught piety. In his early years he lost his father, who died as a martyr for Christ. His mother then moved with him to Palestine, for she was from there and had many possessions and an inheritance there.

When George reached adulthood, he was handsome in appearance, strong in body, and showed great courage. He was taken into the army and appointed a tribune over the soldiers of a distinguished regiment. He proved his bravery well in battle and was honoured by Emperor Diocletian with the rank of comes and military commander—this was before it became known that he was a Christian—when he was in his twentieth year, after his mother had already fallen asleep in the Lord.

When that council was being held to plan the destruction of the Christians, Saint George was present with the emperor. On the first day, learning of this impious fury against the Christians and understanding that their unjust decision could not be changed, he decided that this was a favourable time for his own salvation. At once he gave away everything he had with him—gold, silver, and clothing—to the poor; he granted freedom to the slaves who were with him; and concerning his other property in Palestine and his slaves there, he left instructions that the goods be distributed first to those in need and that the slaves be set free.

On the third day, when the impious emperor and his unclean rulers unjustly confirmed their bloody decision to kill the innocent Christians, the courageous warrior of Christ, Saint George—casting aside all human fear and strengthening himself only in God, having in himself the fear of God alone—stood in the midst of that impious and lawless great assembly. With a bright countenance and a courageous mind, he began to speak to them:

“How long, O emperor, and you princes and counsellors, who ought to govern by good laws and righteous judgments, will you raise your fury against Christians, increase your madness, establish lawless laws, and issue unjust sentences against the innocent—persecuting and tormenting people who have harmed no one? You force into your own impiety, in which you yourselves are deluded, those who have learned to live in true piety. Your idols are not gods—they are not. Do not be deceived by lies. Christ alone is God, and He is Lord in the glory of God the Father. Through Him all things came to be, and through His Holy Spirit everything was made. Therefore, either come to know the truth yourselves and learn piety, or do not trouble with your madness those who know the truth and live in piety.”

Amazed at George’s words and his unexpected boldness, everyone turned their eyes to the emperor, wanting to hear how he would answer. The emperor, however, as if struck or stunned by thunder, sat silent, restraining his anger. He gave a sign to one who sat with him, his friend named Magnentius, an official of prefectural rank, to answer George.

Magnentius, calling the saint closer to himself, said, “Who taught you such boldness and eloquence?”
The saint replied, “The Truth.”
Magnentius said, “And what is that truth?”
George answered, “The Truth is Christ Himself, whom you persecute.”
Magnentius said, “So then you too are a Christian?”
Saint George replied, “I am a servant of Christ, my God, and trusting in Him, I have stood willingly among you to bear witness to the truth.”

At these words of the saint, the crowd was stirred up, and people began shouting to one another; there was a confused uproar and cries, as is usual with such a great multitude. Then Diocletian ordered the heralds to restore silence, fixed his eyes on the saint, and, recognizing him, spoke to him as follows:

“I had already admired your noble birth, O George. I considered your stature and courage worthy of honour and rewarded you with no small ranks. Even now, though you speak not to your own advantage, still, loving your intellect and bravery, I advise and urge you for your own good, like a father: do not deprive yourself of military glory and the honour of your rank, and do not give the flower of your youth over to torments through your stubbornness. Rather, offer sacrifice to the gods, and you will receive even greater honour from us.”

Saint George answered, “If only you yourself, O emperor, through me, would come to know the true God and offer Him the sacrifice of praise that is pleasing to Him, He would deem you worthy of a far better kingdom—an immortal one. For the kingdom you now enjoy is unstable, vain, and quickly passes away. And what comes from it is temporary and brings no benefit to those who receive it. Nothing of that can weaken my piety toward my God, and no form of torment will frighten my soul or shake my resolve.”

While the saint was speaking these things, the emperor was completely consumed with anger and did not allow him to finish his words. He ordered the guards standing there to drive George out of the assembly with spears and throw him into prison. As they hastened to carry out the command, one spear, when it touched the saint’s body, changed from iron into something like lead, bending as if it were soft metal—while the martyr’s mouth was filled with praise to God.

When the soldiers brought the martyr into the prison, they laid him on the ground on his back, locked his feet in stocks, and placed a great stone upon his chest—so the executioner had ordered. The saint, enduring this, continually gave thanks to God until the next day.

When day came, the emperor again summoned the martyr for questioning and, seeing him weighed down by the stone, asked him, saying:
“Have you repented, George, or do you still persist in your defiance?”

The saint, his chest crushed by the stone and scarcely able to speak, said:
“Do you think, O emperor, that you have brought me into such weakness that I would turn away from my faith because of so small a torment? You will grow weary tormenting me sooner than I will, being tormented.”

Then Diocletian ordered a great torture wheel to be brought. Beneath it were boards filled with sharp nails like swords, spits, and knives—some straight iron, others bent and hook-shaped. He commanded that the naked martyr be bound to the wheel and that, as it was turned, his entire body be cut by the sharp iron fixed in the boards beneath.

As the saint was tortured in this way—cut to pieces and broken as though he were a stick—he endured bravely. At first, in that great torment, he prayed to God with a loud voice; then he gave thanks to the Lord silently within himself. He uttered no groan at all, but lay as though asleep and without feeling.

The emperor, thinking the martyr had died, rejoiced, praised his gods, and cried out, saying:
“Where is your God now, George? Why has He not taken you away from such torment?”

He ordered that George be unbound from the wheel as though dead, and he himself went to the altar of Apollo. Suddenly the sky grew dark, there was a terrible thunder, and many people heard a voice from above saying:
“Do not fear, George, for I am with you.”

Soon there was a great and unusual radiance, and an angel of the Lord appeared in the form of a beautiful, shining young man. He stood by the wheel, his face gleaming, and placed his hand upon the martyr, saying to him, “Rejoice.” No one dared approach the wheel or the martyr while the apparition was visible. When it became invisible, the martyr himself came down from the wheel: the angel of God had unbound him and healed his wounds. He stood whole and healthy in body, giving thanks to God and calling upon the Lord.

Seeing this, the soldiers were seized with great fear and confusion and ran to inform the emperor, who was in the temple performing unclean service to idols. Saint George also followed the soldiers and stood before the emperor in the temple.

When the emperor saw him, at first he did not believe it was George, but thought it was someone else who looked like him. Then those standing near the emperor looked closely at the martyr and recognized that it was indeed George. The martyr himself cried out loudly, “I am George.” All were struck with amazement and, not understanding what had happened, remained silent for a long time.

Two men who were standing there, honoured with the rank of praetorian—Anatolius and Protoleon—who had earlier been instructed in the Christian faith, saw this wondrous miracle and were fully confirmed in their faith in Christ. They cried out, saying:
“One God is great and true—the God of the Christians!”

Immediately the emperor ordered that they be seized and, without any interrogation, led outside the city and put to death by the sword. Many others then believed in Christ as well, but kept their faith hidden, not daring to confess openly out of fear.

The empress Alexandra, who was also present in the temple, saw the martyr miraculously healed and heard of the angelic appearance, and she came to know the truth. When she wished to confess Christ boldly, the prefect restrained her and ordered her to be taken home quickly, before the emperor could learn of it.

Diocletian, who did evil, could do no good. He ordered Saint George to be thrown into a stone pit filled with unslaked lime and buried there for three days. As the saint was being led there, he prayed aloud to the Lord, saying:

“O Saviour of the sorrowful, refuge of the persecuted, hope of the hopeless, Lord my God, hear the prayer of Your servant, look upon me and have mercy on me. Deliver me from the snares of the enemy and grant that I may preserve, unchanging to the end, the confession of Your holy Name. Do not abandon me, Master, because of my sin, lest my enemies ever say, ‘Where is his God?’ Show Your power and glorify Your Name in me, Your unworthy servant. Send Your angel, the guardian of my unworthiness—you who turned the Babylonian furnace into dew and preserved Your holy youths unharmed. Lord, blessed are You forever. Amen.”

Having prayed thus and signed his whole body with the sign of the Cross, he went down into the pit, rejoicing and glorifying God. The servants, according to the command, buried him there bound, in the unslaked lime, and returned.

On the third day the emperor ordered that the martyr’s bones be thrown out of the lime pit, for he thought George had been burned up by the lime. When the servants went and dug it out, they found the saint—beyond all expectation—whole, alive, and healthy. He stood unbound, his face radiant, his hands lifted up, giving thanks to God for all His blessings.

The servants and the people who were there stood in awe and amazement, and with one voice glorified the God of George, proclaiming Him great.

When Diocletian learned of this, he immediately ordered the saint to be brought before him. He marvelled greatly and said:
“Where does such power come from in you, George, and by what magic do you accomplish this? Tell us. I think you pretend to believe in the Crucified One to demonstrate magical tricks, to astonish everyone and make yourself appear great through sorcery.”

The saint replied:
“I had hoped, O emperor, that you would not even be able to open your mouth to insult the Almighty God, for whom all things are possible, and who wondrously delivers from trouble those who trust in Him. But you, deceived by the devil, have slipped into such depth of error and destruction that you call the miracles of my God—which your own eyes have seen—magic and sorcery. I weep over your blindness and call you wretched, and I consider you unworthy of any reply from me.”

Then Diocletian ordered iron shoes to be brought, with long nails on the inside. Heating them red-hot, they put them on both feet of the martyr and, beating him, drove him all the way to the prison. As they forced him along in those shoes, the executioner mocked him, saying:
“What a swift runner George is! How fast you run, George!”

The martyr, being dragged so cruelly and beaten mercilessly, said to himself:
“Run, George, so that you may reach the goal—for thus you run, as though toward what is uncertain.”

Then, calling upon God, he said:
“Look down from heaven, Lord, and see my suffering, and hear the groaning of Your bound servant. My enemies have multiplied and hate me with unjust hatred because of Your holy Name. But You Yourself heal me, Master, for my bones are shaken, and grant me endurance to the end, so that my enemy may never say, ‘I have prevailed over him.’”

Praying thus, he went into the prison. Thrown into it, he was exhausted in body from his wounds, his feet terribly injured, yet he did not weaken in spirit. That entire day and night he did not cease to offer thanks and prayers to God. By God’s help, he received healing from his wounds that very night—his feet became whole, as did his entire body.

The next day he was brought before the emperor in a public place, where the entire council was present. When the emperor saw the martyr walking well, not limping at all, as though he had never been wounded, he said to him in great astonishment:
“What is this, George? Were the shoes comfortable for you?”

The saint replied, “Yes, they were.”

The emperor said:
“Set aside your boldness and be obedient and gentle. Cast off your magical tricks, come forward, and offer sacrifice to the merciful gods, so that you may not lose this sweet life through many torments.”

Saint George answered:
“How foolish you are! You call the power of God sorcery and shamelessly boast in demonic deception.”

Diocletian, glaring with angry eyes and shouting in a harsh voice, interrupted the martyr’s words and ordered those standing nearby to strike the saint on the mouth, saying, “Let him learn how to reproach emperors.” Then he ordered that George be beaten with ox-hide whips until it was clear that his flesh, mixed with blood, clung to the ground.

While the great martyr George was being so fiercely tortured, the brightness of his face did not change at all. This greatly astonished the emperor, who said to those standing near him, “Truly, this is not the work of courage or strength in George, but of magical tricks.”

Then Magnentius said to the emperor, “There is a man here skilled in sorcery. If you command that he be summoned, George will quickly be defeated and will submit to your order.”

At once they summoned that sorcerer. He stood before the emperor, and Diocletian said to him:
“What this wretched man George has done here, the eyes of all who stand here have seen. How he has done it, you who are skilled in such tricks know. Either overcome and destroy his sorcery and make him obedient to us, or swiftly put him out of this life with a magical poison, so that from the same art by which he learned his cunning he may receive a like death—for that reason I have allowed him to live until now.”

The sorcerer promised to accomplish all this by the next day. The name of that sorcerer was Athanasius.

The emperor ordered that the martyr be closely guarded in the prison and rose from the judgment seat. And the saint, entering the prison, called upon God, saying:

“Show me Your mercy, O Lord, and direct my steps toward the confession of You. Bring my path to its end in faith, so that in all things Your most holy Name may be glorified.”

When morning came, the emperor again sat in judgment, on a high seat so that all could see him. Athanasius the sorcerer also came, proud of his supposed wisdom, carrying and displaying before the emperor and all who stood there various vessels containing some kind of magical drink. He said to the emperor:

“Let the condemned man be brought here today, and he will see the power of our gods and the strength of my magic.”

Taking one vessel, he said:
“If you wish, O emperor, that this madman obey you in all things, give this to him to drink.”

Then, taking another vessel, he said:
“If your judgment desires to see his bitter death, let him drink this.”

At once, by the emperor’s command, Saint George was brought before the court. Diocletian said to him:
“Today, George, all your sorcery will be destroyed and come to an end.”

He ordered that George be forcibly given the enchanted drink. The saint drank it without hesitation and stood unharmed, rejoicing and mocking the demonic deception. Enraged beyond measure, the emperor then ordered that he be forcibly given a second drink, filled with deadly poison. But the saint, not waiting to be compelled, voluntarily took the vessel himself and drank the deadly poison—and remained unharmed, preserved from death by the grace of God.

The emperor and the entire council were astonished, and the sorcerer Athanasius stood as though struck senseless, marveling and unable to understand. After some time the emperor said to the martyr:

“How long will you astonish us, O George, with your deeds? How long will you refuse to tell us the truth—by what magical tricks you despise the torments inflicted on you and remain unharmed by deadly poison? Tell us the truth openly; we wish to listen to you calmly.”

Then the blessed George replied:
“Do not think, O emperor, that we despise torments by human reasoning, but by calling upon Christ and by His power. Trusting in Him, we regard all sufferings as nothing, according to His hidden teaching.”

Diocletian said:
“What is this hidden teaching of your Christ?”

Saint George answered:
“He who knows your malice, which tends toward greater evil, taught His servants not to fear those who kill the body but cannot kill the soul. He said: ‘Not a hair of your head will fall, and if you drink anything deadly, it will not harm you.’ Hear this, O emperor: this is His unfailing promise to us, which I briefly reveal to you—‘Whoever believes in Me,’ He said, ‘will do the works that I do.’”

Diocletian said:
“And what are His works, as you say?”

The saint replied:
“To give sight to the blind, to cleanse lepers, to enable the lame to walk, to give hearing to the deaf, to cast out unclean spirits, to raise the dead—these and such works are Christ’s.”

Then the emperor turned to Athanasius the sorcerer and said:
“What do you say to this?”

Athanasius replied:
“I marvel that he mocks your gentleness and speaks falsely, hoping to escape your imperial hand. We who daily enjoy great benefits from our immortal gods have never seen them raise anyone from the dead. Yet this man, clinging to a dead and crucified man as God, testifies that He performs great deeds. Since he openly confesses before us all that his God works such miracles and that those who believe in Him have received an unfailing promise to do the same, let him raise a dead man before you, O emperor, and before all of us—then we too will submit to his God as one who has great power. Look, there is a tomb not far from here; a man was buried in it a few days ago, whom I knew while he was alive. If George raises him, he will truly have overcome us.”

The emperor was astonished by Athanasius’ proposal. The tomb was large and about half a mile from the place of judgment, for the trial was taking place in a theatre near the city gates, and the tomb was visible outside the city, since it was the custom among the Greeks to bury the dead not within the city but beyond it.

The emperor ordered the martyr to raise the dead man, as a demonstration of the power of his God. Magnentius the prefect asked the emperor that George be released from his bonds. When the saint was unbound, Magnentius said to him:

“Now, George, show us the wondrous works of your God, and you will lead us all to faith in Him.”

The saint replied:
“My God, who created all things out of nothing, is able through me, His servant, to raise this dead man. But you, because your minds are darkened by deception, cannot understand the truth. Nevertheless, for the sake of the people standing here, my God will do what you ask in testing Him. And so that you may not count this as sorcery—here the sorcerer himself has truthfully testified before you all that no sorcery nor the power of any god can ever raise the dead. Therefore, before the face of all who stand around, and so that all may hear, I will call upon my God.”

Having said this, he knelt down and prayed to God for a long time with tears. Then, rising, he prayed again with a loud voice, saying:

“O God of ages, God of mercies, almighty God of all powers, do not shame those who trust in You. Lord Jesus Christ, hear me, Your humble servant, at this hour. You heard Your holy apostles everywhere, in all miracles and signs. Grant this wicked generation the sign it seeks: raise the dead man who lies in the tomb, to the shame of those who deny You and to the glory of You, and of Your Father, and of the Most Holy Spirit. Master, show those standing here that You alone are God over all the earth. Let them know You, the all-powerful Lord, and let all submit to Your sign, and may Your glory endure forever. Amen.”

When he said “Amen,” there was immediately a great noise and an earthquake, and all were greatly afraid. Then the top of the tomb and its covering fell to the ground, the tomb was opened, and the dead man rose alive and came out of the grave, while all looked on in terror and amazement.

At once a great uproar arose among the people. Many rejoiced and glorified Christ as the great God. But the emperor and those with him, filled with fear and unbelief, at first said that George was a great sorcerer, who had summoned not a dead man but some spirit or phantom from the tomb to deceive the spectators. Then, realizing that it was not a phantom but truly a man raised from the dead by the invocation of Christ’s name, they ran to George and would not leave him. They were utterly bewildered, as though shaken to the core, not knowing what to do, and remained silent.

Athanasius ran up, fell at the saint’s feet, confessed Christ as the almighty God, and begged the martyr to forgive him for the wrongs he had committed in ignorance.

After a long while Diocletian ordered the crowd to be silent and began to speak:

“Have you seen the deception, O men? Have you seen the wickedness and cunning of these sorcerers? This most impious Athanasius, helping a sorcerer like himself, did not give him poison to drink, but some enchantment that helped deceive us. They made that man appear dead by magic, and by magic raised him before our eyes as though from the dead.”

Having said this, he ordered Athanasius and the man who had been raised from the dead to be beheaded without any interrogation, and commanded that the holy martyr of Christ, George, be kept in chains in prison until he was free from public affairs and decided what to do with him.

Saint George, entering the prison, rejoiced in spirit and gave thanks to God, saying:

“Glory to You, Master, who did not shame those who trust in You. I thank You for helping me everywhere, for each day You show me greater mercies and adorn my unworthiness with Your grace. Grant me, O God, my God, soon to behold Your glory, utterly putting the devil to shame.”

While the holy Great Martyr George was sitting in prison, those who had come to believe in Christ because of the miracles performed through him would come to him, bribing the guards with gold. They fell at his feet, received instruction from him in the holy faith, and whoever was sick received healing from their illnesses. For he healed them by calling upon the name of Christ and by making the sign of the Cross. Many people came to him in the prison.

Among them was a man named Glykerius, a simple ploughman. It happened that one of his oxen fell from above into a ravine and was killed. Having heard about the saint, Glykerius ran to him, weeping for his ox. The saint smiled gently and said to him,
“Go, brother, rejoicing—my Christ has brought your ox back to life.”

Believing the martyr’s words without hesitation, the man went and found his ox alive, just as the saint had said. At once, without delay, he returned to the martyr and, running through the middle of the city, cried out loudly,
“Truly great is the God of the Christians!”

The soldiers who happened to be there seized him and reported him to the emperor. Diocletian was filled with rage and did not even wish to see him. He ordered that Glykerius be taken outside the city immediately and beheaded without any trial. Glykerius, rejoicing as though invited to a banquet, hurried toward death for Christ, even running ahead of the soldiers. With a loud voice he called upon Christ God, praying that the shedding of his blood might be accepted in place of baptism—and so he died.

Then some members of the council reported to the emperor that George, while sitting in prison, was stirring up the people: turning many away from the gods and leading them to the Crucified One, performing wonders, and drawing crowds to himself. They decided that he should again be brought out for interrogation, and that if he did not repent and return to the gods, he should quickly be condemned to death.

The emperor summoned the prefect Magnentius and ordered that a tribunal be prepared in the morning at the temple of Apollo, so that the martyr might be questioned publicly.

That night Saint George prayed in prison, then dozed briefly and saw the Lord appear to him in a dream. The Lord raised him up with His hand, embraced him, kissed him, and placed a crown upon his head, saying:
“Do not be afraid, but take courage, for you will be found worthy to reign with Me. Do not grow weary, but come quickly to Me and receive what has been prepared for you.”

The saint awoke and joyfully gave thanks to God. He called the prison guard to him and said,
“I ask this one favour of you, brother: allow my servant to come in to me, for I must speak with him.”

When the guard gave permission, the servant entered. He had been standing constantly outside the prison, carefully recording all the saint’s deeds and words. Entering, he bowed to the ground before his master, who sat in chains, fell at his feet, and wept. The saint raised him up, told him to rejoice in his heart, and related his vision, saying:

“My child, the Lord will soon call me to Himself. After my departure from this life, take my humble body, together with my testament, which I wrote before my struggle, and with God’s help carry them to our home in Palestine. Fulfill everything I have commanded. Keep the fear of God and an unwavering faith in Christ.”

When the servant promised to do everything and wept greatly, the saint embraced him with love, gave him a final kiss, and sent him away in peace.

In the morning, as the sun rose, the emperor sat in judgment. Having brought the holy martyr before him, he began to speak gently, restraining his anger, saying:

“Does it not seem to you, George, that out of love for humanity and mercy I have patiently endured you until now? All the gods are my witnesses that I greatly pity your youth—your beauty, your intellect, and your courage. I would gladly have you as a supporter of my kingdom and honour you second only to myself, if you would turn to the gods. Tell us, then, what you think.”

Saint George replied:
“It would have been fitting, O emperor, to show such mercy toward me first, rather than raging against me with such anger.”

Pleased by these words, the emperor immediately said:
“If you will submit to me with love, as to a father, I will repay you with many honours for all the torments you have endured.”

Saint George said:
“If you wish, O emperor, let us go into the temple, so that I may see the gods you worship.”

Rising quickly and joyfully, the emperor went into the temple of Apollo with the entire council and the people, honourably leading Saint George with him. The people shouted in praise of the emperor, attributing power and victory to their gods.

When they entered, there was a long silence and the sacrifice was prepared. All eyes were fixed on the martyr, expecting without doubt that he would offer sacrifice to the gods. But the saint approached the idol of Apollo and, stretching out his hand toward it as though it were alive, asked:

“Do you wish to receive sacrifice from me as a god?”

Having said this, the saint made the sign of the Cross. The demon dwelling in the idol cried out with a loud voice:

“I am not a god—I am not a god! Nor is any like me a god. Only One is God—the One whom you proclaim. We were angels who served Him, but we fell away, and, seized by envy, we deceive people.”

The saint said to it again:
“How then do you dare remain here, when I, a servant of the true God, have come?”

When the saint said this, a great noise and sound arose from the idols, with cries of lament, and suddenly they all fell to the ground and shattered.

Immediately the priests and many of the people, like madmen, rushed upon the saint in great fury. Beating and binding him, they cried out to the emperor:

“Execute this sorcerer, O emperor! Destroy him before he destroys us!”

When such shouting and turmoil broke out, and word of it spread throughout the whole city, the Empress Alexandra—who until then had kept her faith in Christ hidden within herself—could no longer conceal it. She hurried to the place where the holy Great Martyr George was. Seeing the uproar of the crowd and the martyr bound from a distance, she could not reach him because of the people. She began to cry out loudly, saying:

“O God of George, help me, for You alone are almighty!”

When the noise of the crowd subsided somewhat, Diocletian ordered that the martyr be brought before him. Burning with rage and looking like one possessed, he said to the saint:

“Is this how you repay my kindness toward you, you most wretched man? Is this how you are accustomed to offering sacrifice to the gods?”

Saint George replied:
“This is how I am accustomed to honour my God, O foolish emperor! Be ashamed henceforth to ascribe your salvation to such gods, who can neither help themselves nor endure the presence of Christ’s servants.”

When the saint said this, the empress came forward into the midst of the assembly. She boldly confessed Christ as the true God before everyone, fell at the martyr’s feet, spat upon the madness of the executioners, reproached the idols, and cursed those who worshipped them.

The emperor, struck with great astonishment, saw his wife glorifying Christ with such boldness, destroying the idols, and falling at the martyr’s feet. He said to her:

“What has come over you, Alexandra, that you have so shamelessly joined yourself to this sorcerer and magician, rejecting the gods?”

She turned away from him and gave him no answer. Diocletian was filled with even greater fury. He questioned neither George nor the empress any further, but immediately pronounced a sentence of death upon them both, saying:

“I order that the wicked George, who confesses himself a Galilean and has greatly insulted the gods and me, together with the empress Alexandra, who has been corrupted by his sorcery and with him blasphemes the gods, be put to death by the sword.”

They led George out of the city bound, dragging with him the most noble empress, who followed him with her whole heart, praying silently to God, moving her lips and often lifting her eyes toward heaven. When they reached a certain place, the empress grew weak in body and asked to sit down for a moment. Sitting, she leaned her head against a wall and gave up her spirit to the Lord.

Seeing this, the martyr of Christ, George, glorified God and went forward with great joy, praying that his own journey might also be brought to a good end. When they approached the place where he was to be beheaded, he raised his voice and prayed:

“Blessed are You, O Lord my God, for You did not hand me over to those who seek to seize me, nor did You gladden my enemies because of me. You have delivered my soul like a bird from the snare of the fowlers. Hear me now also, Master, and stand by me, Your servant, in this final hour. Deliver my soul from the snares of the prince of the air, the mighty warrior, and from his unclean spirits. Do not hold it against those who sinned against me in their ignorance, but grant them forgiveness and Your love, so that they too, coming to know You, may receive a share in Your kingdom with Your chosen ones. Receive my soul also with those who have pleased You from the beginning of time. Forgive all the sins I have committed, knowingly or unknowingly. Remember, Master, those who call upon Your beautiful Name, for You are blessed and exceedingly glorified forever. Amen.”

After praying thus, he joyfully bowed his head beneath the sword and was executed on the twenty-third day of the month of April. He completed his good confession, finished his course, and preserved the faith undefiled; therefore, a crown of righteousness has been laid up for him.

Such was the triumph of the great struggles of this brave warrior, such his battle against the enemies, and such his glorious victory. Thus he struggled and was found worthy of an incorruptible and eternal crown.

By his prayers, may we also be found worthy to share in the lot of the righteous and to stand at the right hand on the day of the Second Coming of our Lord Jesus Christ, to whom belong all glory, honour, and worship forever and ever. Amen.

https://eeparchy.com/2020/04/22/apr-the-holy-and-glorious-great-martyr-victory-bearer-and-wonderworker-george/